Знайшов собі споріднену душу. Жити без кохання не можу

"Дуже любив кашу з акації"

Все моє дитинство обпалене війною. Босоноге, голодне, сповнене поневірянь. Жив у бабусі, й інших родичів. Прогодувати самотужки усіх дітей мама не могла. Періодично відправляла до них. Але й там з продуктами було скрутно. Пам’ятаю, їли лободу, калачики й кашу з трави. А ще ласували пасльоном. Про цукерки й не мріяли. Їх ніхто не купував. Я, наприклад,  дуже любив кашу з акації. Цю смакоту нашукував у посадках та лісах. Приносив бабусі й мамі, а вони готували. Їв і живіт не болів. Та радів усьомі - без винятку. Навчився не перебирати.   

Малим хлопчиком дуже любив купатися в калюжах. Поблизу нашої хати не було річки. Ми часто немиті й не стрижені. Але у дворі мали колодязь. Мати заставляла носити воду і після калюж купатися. Через нестатки до школи ходили у латаних штанях і сорочках. Спершу відвідував місцеву у Недогарках. А потім - сусідню, за сім кілометрів. Через балку, ліс. У дощі, грози, мороз, сніг, а все одно йшли. Коли отак до школи ходили натрапили якось на гігантський баштан. Дуже зраділи та накрали кавунів. У балці неподалік і поїли. Самі собі влаштували пир. Така була романтика. Про ті часи написав книгу. У ній розповів, що то були за походи.

Війна… тато - на фронті. Мама сама ставить на ноги трьох малих дітей. Працює у колгоспі ланковою. А щоб її підтримати, після школи хожу водоносом на тракторну бригаду. Важко мені працювалося. Від великої бочки воду носив у відрах до польової бригади, яка сапала буряки. Треба було йти уздовж поля від села до села. До обіду намотував по 10-12 км. і переносив 5-6 відер води. Тьотька Санька, колгоспна кухарка, коли бачила, як тяжко працюю, завжди жаліла. Давала на обід добавку. Також вправлявся біля коней. Тоді була лише кінна гребля. На полі поступово вчився культивувати, сіяти і збирати врожаї. Все це полюбив. З того часу мріяв стати механізатором.

З татом ми вперше зустрілися у перший післявоєнний рік. Побачилися у Москві. Він надіслав телеграму. Мати зібрала нас малих і повезла з села в столицю, де він продовжував військову службу. Мені йшов дев'ятий рік. За останні п’ять це була наша перша зустріч. Я його одразу впізнав, бо бачив удома на фотографіях. Він аніскільки не змінився. Нам підготував багато дарунків. Оновив увесь одяг. Купив пальто, штани, туфлі. У селі цього ніколи не бачив.

Про війну батько з нами майже не говорив. Тоді люди взагалі не поспішали розкритися одне перед одним. Але інколи, як я питав, розповідав про бої, військовий госпіталь, і де був. Основні теми стосувалися праці на землі і в полі. Як зараз пам’ятаю: жили у Бабушкіно. Потім його направили на лісоповал у Костромську область. Там очолив будівельний батальйон. Рік займався снабженієм. А звідти, за станом здоров’я, демобілізувався. Повернулися у рідне село. Батька призначили головою колгоспу.

У ті післявоєнні  роки ми жили дуже сутужно. Мали страшні нестатки. І тому  я хотів пошвидше перейти на свій хліб. Пішов навчатися у Олександрійське профтехучилище.  Отримав там комбінезон, стипендію і безкоштовне харчування. Мешкав у гуртожитку. Вивчився і став механізатором. Але у місцевому колгоспі нічого не зміг заробити. Там тоді замість грошей ставили тільки палички (трудодні). Тому здобувши робітничу спеціальність, пішов працювати на машинно-тракторну станцію і довго там не затримався.

"Цілина - планета мрій, молодості і кохання"

У складі комсомольського загону перших юних цілинників поїхав до Казахстану. Туди брали майже усіх. Головною умовою була спеціалізація і практичний дослів. Їхав у пасажирсько-поштовому вагоні. Тоді всі такі були. Від країни отримав лише позитивні враження. Захоплювали неозорі степи й поляю Там ми жили у наметах. Працювали від зорі й до темна. Майже не стомлювалися. Усі молоді, завзяті й пройняті комунізмом. Мріяли дати Батьківщині більше хліба, бо вона тоді сильно голодувала. Орали землю, знищували й культивували бур’яни. Та залишали по собі безмежні хлібні поля. Мешкали і харчувалися на польовому стані. Їли гороховий суп, перлову та яшну кашу. Непогана польова кухня дісталася нам від місцевого колгоспу. Були не голодні. Багато хто з цілинників мав романи. У мене теж була дівчина Аня. Навіть збирався побратися, але не встиг, відправили додому.

Як не дивно, але цілина стала для нас планетою мрій, молодості й кохання. Відпрацювавши рік, я повернувся додому. За роботу з Казахстану отримав півтори тони зерна і тисячу рублів. Зерно прийшло ешелоном (видавали на місцевому елеваторі, а гроші – переказом. То була велика сума. Віддам її батькам на зведення нової хати. Але всидіти вдома не зміг. Пішов у райком партії і удруге попросився: «направте ще кудись».

"Ми з  індійцем мали спільне захоплення - ходили на бокс"

Другу комсомольську путівку отримав до Кривого Рогу на відбудову гірничо-збагачувального комбінату. Жили у чотирьох у гуртожитку. Я, іще двоє українців і один індієць. Іноземець проходив практику на новобудовах. Добре знав російську і проблем у спілкуванні не виникало. Я навіть вивчив окремі індійські фрази. Вітався та прощався на його мові. За рік стали, немов брати. Ми з індійцем ходили до спортивного клубу на бокс. Мали спільне захоплення. Та разом освоювали різні професії: тесляра-опалубника, арматурника, муляра, будівельника. Працювали тільки у першу зміну, а у другу нас підміняли зеки. З ними мали робочі стосунки, й ніколи близько не товаришували.  На комбінаті отримували непогані заробітки. За місяць по 200-250 руб. Гарні гроші, за які можна було добре одягтися, прогодуватися і на погуляти вистачало. «Плюс» я дописував у одну з місцевих газет. Отримував ще й гонорари.

"Двічі був на Кубі, туди доставляли зброю й гроші"

З Кривого Рогу призваний на флот. Служив на Балтиці. Як старший моряк очолював відділ гідроакустиків. Слідкував за рухом своїх і ворожих човнів. Ми виконали чимало відповідальних завдань, які стосувалися доставки цінного вантажу. Двічі був на Кубі. Туди доправляли продовольство, зброю і все необхідне. У тому числі військову техніку, гроші, зерно, книги, канцтовари. Найбільше привозили зброї та грошей. Останні друкувалися спеціально для кубинців у Петербурзі на монетному дворі. Кубинці нас завжди зустрічали, як братів. Вони знали російську і ми добре розумілися.  

Пригадую, якось взяли курс на Кубу і по ходу затримали один американський підводний човен. Дали йому пройти у гавань, а потім він безслідно зник, бо наші потопили.

Іншого разу, коли звідти поверталися, було організовано розблокування Карибського моря. Питання карибської кризи у той час розглядалося у Вашингтоні. Воєнні дії планували згорнути. Генеральний секретар Микита Хрущов був на засідання асамблеї ООН. У цей час військові із кораблів Чорноморського-Балтійського флоту створили броньований заслін. Багато кораблів увійшло у міжнародну ескадру. Вона забезпечувала їх розходження і припинення конфлікту. Ми дійшли до Британії. І тут вхід у Балтійський басейн перетнули військові кораблі НАТО. Щоб їх оминути, обійшли скандинавський півострів і вийшли у Баренцове море. А звідти у супроводі нашого конвою дісталися до Кольського півострову.

Доки служив, в Кронштаті закінчив школу воєнних кореспондентів. Там же відвідував літературний гурток, де збиралися відомі письменники. Якось цікаву лекцію нам читав знаний ленінградський поет Михайло Дудін. Друкувався у журналі «Нева». Дуже запам’яталася його вислів: «Если вы написали что-то и вам сказали, что это что-то не то. Не спишите делать выводы. И не спишите подсчитывать свою неудачу. Удача уже в том, что вы имели мужество, силы и желание написать. Учитесь на своих ошибках». Став настановою для мене, наскрізною ниткою життя.

"Супроводжув  сухогруз і знайшов свою Валентинку"

Якщо дівчина була мені цікавою, я намагався її в себе закохати. Бачив у ній те, що не  помічали інші. Розвивав, і домальовував її образ. І непомітно сам закохувався.

Уперше зі своєю дружиною Валентиною познайомився у Сантьяго-де-Куба. Супроводжував сухогруз на якому та працювала офіціанткою. Дуже симпатична блакитноока білявка. Вперше спілкувалися на березі у кафе. А по поверненню з Куби зустрілися у Мурманську. Я їздив туди з Сєвєроморська у  будинок офіцерів на танці. А вона там працювала. Коли демобілізувався, дав телеграму, щоб приїхала в Олександрію. Згодилася. Тут і побралися.

"Кращий нарис про доярку привів у журналістику"

Газета «Молодь України» саме оголосила конкур на кращий нарис про молоду доярку. Вирішив податися. До нас на Олександрійщину тоді направляли нові трудові резерви. Треба було підіймати село Веселе. Приїхала одна відмінна працівниця. Я описав її працьовитість, красу й гарні ноги. Після того її нагородили орденом, вона вийшла заміж, а я отримав друге місце в журналістському конкурсі, грошову винагороду у 750 рублів (це дві моїх заводські зарплати) та нову роботу.

Зі столиці зателефонували в Олександрію редактору «Ленінського прапора» і поцікавилися, хто такий, що так гарно пише. Та рекомендували взяти у штат. Тоді їхня рекомендація багато чого вартувала, не те, що зараз - махнув, пообіцяв та й одразу забувся. Мене запросили у редакцію. Мали один вагомий аргумент. Обіцяли  за три роки власну квартиру.  Не вагаючись, згодився.  Бо на заводі довелось б чекати 25-30 років. А так за три я мав двокімнатну у центрі міста. Отримав, як і обіцяли. Новосілля святкував дуже скромно, як і всі.  Із собою перевіз лише старенький стіл, шафу і дві табуретки. Решту майна надбав з часом.  

У 1972 році закінчив Вищу партійну школу, й факультет журналісти. Від нас тоді вимагалося готувати такий матеріал у газету, щоб ніс певний позитивний разяд. На літучках  отримував завдання.  Описати, приміром, проблемну ферму.  Їхав туди, два-три дні жив і дізнавався, що й  до чого.  Чого кормів мало, слабі удої, доярки п’ють після зміни й багато чого іншого. Щоб написати живий матеріал – глибоко вникав у проблему. Бував часто на тракторних бригадах, лісгоспах, садових господарства. Їздив разом з агіткультбригадою. Робив репортажі, інтер’ю, замальовки. Після деяких репортажів змінювалося і життя моїх героїв. Якось написав про доярку, що зловживала спиртним, і та після публікації взялася за розум. Позбулася пагубної звички. Тоді у друкованих матеріал завжди відчувався суперницький дух. Це стимулювало людей.

Бачу, що сучасна місцева журналістика вирізняється від радянської. І не на краще.  А перш за все своєю беззубістю, безхарактерністю і загальщиною. Про все ніби пишуть і ні про що не говорять. Кинешся, а проблем не підіймають. Читати нічого.

"Світ бачу в алегоріях"

Для творчої людини і трава зеленіша, і квіти яскравіші, бо вона бачить все в алегоріях, суцільних епітетах, гіперболах і порівняннях. Вони завжди фокусуються у моїй уяві. Ще змалку.

Пригадую, на флоті ми потрапили у шторм. Було так важко, що хотілося, щоб корабель розбився. Це я говорю про морську хворобу – так звану "качку". Звикнути до неї неможливо. Бо коли триває добу, тиждень, а коли й більше. Тоді різні думки у голову лізли. Думаю, чому море, чому чайка, чому корабель? Звідки ці слова? І сам собі довожу. Море, бо сильно «уморює», чайка  від слова «чаянье» – мислити, а «берег», бо «береже». Потім в алегоріях відкрив собі три любові до моря. «Люблю море за те, що просто море». «Люблю море з берега». «І люблю за те, що у нього є берег і кожна людина може його дістатися». Алегорії – це також світ в образах, в іносказанні.  

Журналіст, як і художник, тільки використовує інші інструменти. Замість фарб і щіток, у нього думки й слова.  Його зброя – газетні жанри. Треба вміти ними користуватися. Писати довершено. З новизною. Умовно кажучи створювати любовний трикутник. А не заповнювати порожню дірку у газеті.

Сьогодні на Україні серед поетів, я вважаю, є два  великих – був Борис Олійник і є Ліна Костенко. Серед тодішніх мої улюблені прозаїки – Павло Грабовський та Леонід Глібов. Маю вдома бібліотеку з кілька сотень книг. І їхні теж є в колекції. Деякі часто перечитую. Окремі роздав друзям. З класиків дуже люблю Івана Буніна, Олександра Купріна, Антона Чехова. У Тараса Шевченка – зовсім своя республіка, мені не зрозуміла. Але дещо читав. Вважаю, слово – Дар Божий. Мало його отримати. Треба  у собі ще виховати та розвинути.

Зараз живу сам, але маю кохану жінку. Певен, що незалежно від віку без любові й захоплень життя не повноцінне. 

ДОВІДКА

В’ячеслав Колесніков, 80 років, журналіст, поет, прозаїк. Народився 26 червня 1937-го у селі Недогарки Олександрійського району на Кіровоградщині. Батько – військовий, мати – колгоспниця. У 1946-му переїхав з батьками до Москви, де служив батько. Потім – у Костромську область і знову на Олександрійщину. Тут закінчив профтехучилище, здобувши професію тракториста-машиніста. Після навчання, у 1955-му, за «комсомольською путівкою» піднімав цілинні земелі Казахстану, а  потім ще рік відбудовував  гірничо-збагачувальний комбінат у Кривому Розі.  У 1958-му призваний у військово-морський флот. Дійсну військову службу проходив на Балтиці. Двічі був на Кубі. 1962 року демобілізований. Повернувся в Олександрію. Одружився. Влаштувався на місцевий авторемонтний завод. Працював випробувальником дизельних двигунів. З шкільної парти не розлучався з пером. 1963року за рекомендацію Національної спілки журналістів УРСР прийшов працювати у олександрійське видання «Ленінський прапор». 40 років віддав газеті. Пройшов шлях журналіста, публіциста, прозаїка, поета. Зараз - літературний консультант у місцевій газеті «Вільне Слово». Провідний спеціаліст прес-групи міської ветеранської організації, соліст міського хору ветеранів «Мелодія життя». Написав сотні віршів, видав десятки поетичних та прозових книг. Був одружений. Вдівець. Має двох синів – Романа, 50 років, та Олексу, 41 рік. Дочекався трьох онуків. Захоплюється літературою, поезією, співом.  Колекціонує друковані книги. Має кохану жінка. «Знайшов собі споріднену душу, - каже. - Бо жити без кохання не можу». 

Читайте також: Життєве хоббі журналіста В'ячеслава Колеснікова довжиною у піввіку