Життєве хоббі журналіста В’ячеслава Колеснікова довжиною у піввіку

Маленькою слабинкою і великою пристрастю довжиною у піввіку стала для 79-річного олександрійця В’ячеслава Колеснікова його любов до журналістики, що проявлялася ще з раннього дитинства.  

І до цього часу вона є ознакою його індивідуальності, бо й досі В'ячеслав Гаврилович у професії. Зараз працює позаштатним кореспондентом Олександрійської міської газети «Вільне Слово», а паралельно - очолює прес-службу міського осередку ветеранської організації. До всього ж, активіст ветеранського хору «Мелодія життя».

Він –  газетяр, поет, письменник,  наділений багатьма талантами – літературним, репортерським, співочим. Проте найбільших професійних висот та авторитету олександрієць досягнув у журналістиці.  Має численні нагороди та відзнаки. А особливо ж за свій сатирико-гумористичний дар, що нині дуже рідкісний в інформаційному просторі нашого краю. Він, як ніхто, вміє оцінювати світ з комічної точки зору і зображати його у винятково доброму і жартівливому тоні (це відчутно з його робіт. див. нижче. -авт.).

Перу В’ячеслава Гавриловича належать незчисленна кількість оповідань, новел, гуморесок, сатиричних розповідей, публіцистичних матеріалів та віршів. Всі вони - це сплетіння емоцій, гумору, публіцистики, що акумульовані у 8 книгах, виданих за останні два десятиліття.

Про все це я дізналась, коли ближче познайомилась з метром місцевої журналістики. А сталося це кілька місяців тому в рамках «СommUNITY». Так ми з В’ячеславом Гавриловиче й потоваришували. І він люб’язно презентував мені кілька своїх видань, з яких я й почерпнула чимало цікавого про самого автора. 

Виявляється, що свій перший журналістський матеріал Колесніков надрукував ще школярем. І відтоді пройшов вітіюватий шлях до становлення в суспільно значимій професії. Починав механізатором, а потім служив на флоті та працював на авторемонтному заводі. І попри непросту долю ніколи не полишав пера. Крізь всі свої роки проніс він і продовжує нести любов до життя, жіноцтва і слова. Де з-поміж усього саме журналістика стала тим світом, що сповнений багатьох фарб, світом, у якому цікаво, тепло й затишно.

Час плине непомітно і невдовзі (фактично за місяць) мій старший колега й талановитий олександрійський журналіст відзначить свій славний 80-річний ювілей. З величезною повагою пишу я сьогодні про  нього, дуже вдячна долі за це цікаве знайомство, вдячна В’ячеславу Гавриловичу за газетярську науку, за доброзичливість, енергетику, що завжди ним щедро випромінюється, за позитив і яскравий внутрішній світ. Нехай стелиться йому довга життєва дорога на многії літа! Адже таких людей, як він, у нашому житті небагато, таких, що ніколи не сумують, бо мають улюбленні захоплення і справи, які cтають розрадою у будь-якому віці. 

З книги В'ячеслава Колеснікова "ГОЛОСИ", 2013 р.

ПЕРЕБРЕХ

Щоб не сказав Іван Пліха, а обов’язково прибреше. А то й взагалі вигадає таке…

Якось ішов «з центру», а сусідка питає: «Що там нового на селі?»

-Та що? Кажуть, артисти приїхали, будуть гастролі давати.

-Каструлі? – Перепитала сусідка, баба Мундірка. Вона була глухувата.

-Каструлі! – Засміявся Іван.

- Ой, мені ж так треба, бо моя прогоріла.

Мундірка швиденько кинулася в хату, дістала гроші – і в «лавку».

-А куди-то вона побігла? – Запитала Івана вдома дружина.

-По каструлі. – Усміхнувся Іван.

- А ти ж чому не взяв?

-Грошей не було з собою.

Не встиг Іван скрутити цигарку, як і його дружина побігла «на центр». Звичайно, з них там посміялися:

-Знайшли кому вірити…Іван, то ж перебрех такий, що в світі іншого не найдеш.

«І правда: перебрех», - згоджувалися осоромленні жінки.

А вдома Іванова жінка влаштувала йому «непереливки».

Іван тільки сміявся, аж до сліз:

-Ой, люди, ну й люди. Темні…

ЛАМПА

Певно, з місяць не навідувався до матері на село – все справи, діла. Минулого разу привіз їй подарунок – настільну лампу, якої вона зроду не мала. Не звикли у селі до такої «розкоші».

Тепер мати не нахвалиться моїм подарунком.

-Ну таке добро, таке добро ти привіз!

То ж, було, вночі доки намацаю той вимикач у темряві – одна морока. А тепер, не встаючи з ліжка, простягнула руку до столу, клацнула кнопкою, і одразу все видно, наче сонечко зійшло. Велике ж тобі спасибі. Як ти догадався, що ця лампа мені так потрібна? Ну така хороша та зручна. Я щаслива.

…А мене докоряла совість: ну чого я не надумав купити матері оцю настільну лампу значно раніше.  Які ж ми буваємо необачні у ставленні до своїх батьків, матерів.

Здається, чи багато потрібно, щоб приїхати, втішити, привезти якусь «дрібничку». А, дивись, з неї складається «щастя», сонечко сходить для батьків. 

РОМАШКИ

На межі коло старого саду густо розцвіли ромашки. Наче снігом все навколо всипало. Білим-білим. Здається, наче багато дівчат гадали тут про свої кохання: «любить, не любить» і пускали пелюстки за вітром.

І з саду теж пахло ромашками, коханням, зеленню. Пустотливий вітер раптом налетів звідкілясь, підняв з землі білі пелюстки і закружляв ними над межею. Горобці кинулись їх ловити: подумали, що то метелики.

Осоромилися…

Аж тут вітер ще подув сильніше, підхопив горобців, як пелюстки ромашок. І все те нагадувало веселий хоровод, буйний танок живої природи.