Жінка без перерви говорила вісім годин. Зупинилася, коли вичерпався заряд акумуляторів у моїй камері

 

Наталка ДОВГА записує спогади українських і польських переселенців.

Перед тим як їхати на навчання до Польщі, зайшла до бабусі попрощатися. Вона сказала: "Добре, що їдеш туди, бо я ж там народилася". Я була ошелешена. Думала, знаю історію своєї родини до четвертого коліна, а тут така несподіванка. Бабусину сім'ю вивезли з Польщі 1946-го під час так званого обміну населенням (підписаний 26 липня 1944 року договір між СРСР і Польщею передбачав урегулювання польсько-­українського відрізка радянського державного кордону на основі лінії Керзона і створив прецедент обміну. Понад 1,2 млн людей переселили до 1947 року з обох боків кордону. – Країна). Її батькам пропонували прийняти католицтво і лишитися. Прадід Степан відмовився. Зібрав на воза речі й разом з односельцями вирушив в Україну. Попросила бабусю накидати план села і вказати місце, де стояла батьківська хата. Розуміла, що за 70 років багато що змінилося. Але краще мати хоча б якісь вказівники, ніж жодних.

• Наталка ДОВГА 38 років, фотограф і журналіст. Народилася 28 грудня 1981-го в Тернополі. Батьки – інженери. Закінчила факультет журналістики Київського міжнародного університету. Працювала в програмі ”Перша експедиція” на телеканалі ”Інтер” та в організаційному комітеті фестивалю документального кіно DocudaysUA. 2010-го виграла стипендіальну програму Gaude Polonia і поїхала на навчання у Варшаву. Тоді ж розпочала роботу над мультимедійним мистецьким проектом ”Лінія”. Присвятила його польсько-­українським переселенням 1945–1951 років. Здійснила 12 експедицій у польські й українські села. Працювала в архівах Львова, Тернополя, Любліна й Перемишля. ”Півроку мандрувала сама. Згодом до моїх експедицій долучилася польська активістка Ханка  Новіцька”. Створену під час роботи над проектом документальну фотовиставку показувала у Варшаві, Гданську та Києві. Любить подорожувати, захоп­люється психологією. Улюблений фільм – ”Наука сну” французького режисера Мішеля Гондрі, книжка – ”Таємниче життя дерев” німця Петера Воллебена. Живе у Варшаві. Про особисте життя не розповідає.

У селі Бужковичі в Підкарпатському воєводстві старих хат було п'ять, а старих людей – ще менше. Одна жінка страждала на слабоумство, друга лежала в лікарні, а третю діти забрали до Перемишля. У старости й ксьондза теж нічого не дізналася – обидва були приїжджі. Але в селі все – дорога, річка, міст, кладовище – збігалося з намальованим бабусею планом. Зайшла у двір і постукала у двері хати, де вона народилася. Відчинила немолода жінка. Сказала: "Тобі пощастило. Я – наймолодша у сім'ї, але жодна з моїх сестер і половини того, що я знаю, тобі не розповіла б". Повела у двір і почала розказувати: "Коли переїхали сюди, перед коморою росли яблуні й груші. Солодкі були, наче мед, і рясні-рясні. Повсихали років за 20, а нам новий сад так і не вдалося тут посадити. За домом була грядка часничку і квітник. Картоплю твої пращури не встигли зібрати. Та вона і нам не дісталася. Вночі хтось усю викопав". Жінку звали Гражина, їй було 75 років. Її батько народився на Галичині. Під час війни був офіцером польської армії. Залишатися в радянській Україні було небезпечно, і він утік до Польщі.

Обидві родини – Гражини і моєї бабусі – вимушено залишили свої домівки з приходом у Західну Україну радянської влади. Певний час хотіла через пережите ними розповісти історію двох країн. Кілька років переписувала концепцію. Вигадувала рішення і форми, але за справу так і не бралася.

Поштовхом стали війна на Донбасі і поява перших переселенців у Києві. На моїх очах повторювалася історія 70-річної давнини. Вирішила звернутися до минулого. Поговорити з людьми, які мали подібний досвід і вже охололі емоції.

На "Лінію" гроші виділив проект "сусіди 3:0". Фінансували проїзд, проживання і харчування. Взялася за справу торік у серпні. Об'їхала польсько-українське прикордоння. У тих селах не вживають слова "українець". Наших громадян називають, як правило, руськими чи росіянами. Корінні мешканці характеризують себе як "тутешні" – належні до місця, а не нації.

Героїв проекту підбирала спонтанно й ситуативно. У своїй першій подорожі спиралася на архівні матеріали. Вона була провальна. Обійшла три села. Не зустріла жодної людини з потрібною історією. Якщо й натрапляла на літніх, то вони нічого не пам'ятали. Після цього змінила стратегію. На кожному кроці почала розповідати, що працюю над таким проектом і шукаю героїв. Друзі ділилися історіями своїх дідів і бабів. Після цього знала, куди й до кого треба їхати.

76-річна Євгенія Шалай із села Винники під Львовом чекала на мене з альбомом старих фотографій і чаєм. Як тільки переступила поріг її оселі й розклала свою техніку, вона сказала: "Готова? То слухай". Плакала й розказувала: "Батьки взяли фіру, коня, корову і нас, двох дітей. Ми з братом їхали на фірі, а мати й батько йшли слідом. Так дісталися вокзалу. Там нас посадили в товарний поїзд. Спали на мішках, де було зерно для коней. Брат узяв із собою пса, бо не міг без нього. Поїзд раптово зупинився, й собака вискочив із вагона. Брат кинувся за ним. Мама кричала, а я плакала. На щастя, встиг із собакою вскочити в останній вагон. До Сихова приїхали на Великдень. Мама ще в Польщі напекла пасок. На зупинці поблизу станції була церква. Там священик їх покропив". Їм дали глиняну хату в селі Кротошин Пустомитівського району на Львівщині. Там ще жили поляки, подружжя і двоє дівчат. Їх не вивезли. Жінка говорила: "Два тижні спали в стодолі – на мішках і сіні. Вже після їхнього від'їзду почали обживатися. Треба було садити город, а не мали чим. Їли бульбу, а лушпиння кидали в землю. Брат возив продавати молоко у Львів. За виручені гроші купував харчі. Якось у поїзді його сильно продуло. Приїхав такий хворий, що й рота відкрити не міг. Паралізувало. Відвезли до Сихова. Пробув у лікарні два тижні – і помер". Євгенія Шалай розказала, що в селі самі переселенці жили. Тільки одна самотня полька лишилася.

На 86-річну Ганну Гиджак із села Максимівка Збаразького району на Тернопільщині натрапила випадково. Ходила навмання селом і зайшла в її хату. Жінка погано чула. Мої питання намагалася зрозуміти за окремими словами. Її батьків із шістьма дітьми вивезли 25 березня 1946 року. Обступили село на 30 дворів, за дві години всіх відвезли на станцію й посадили у товарний вагон. У село Травневе прибули на Благовіщення, 7 квітня. Дали дуже стару хату, що ледь купи трималася. Голодували. Корова здохла, бо їй давали гнилу солому. Місцеві називали їх лемками. Казали, що приїхали нажитися. Скаржилася, що й досі так говорять. У селі часто влаштовували підпали. Дзвін дзвонить – значить, десь горить. Спали з ножами – щоб у разі пожежі швидко можна було худобу відв'язати. За кілька років Ганна поїхала до брата в Краматорськ на Донеччині. Вийшла заміж і влаштувалася на роботу. А на старість ближче до своїх вернулася. Без перерви говорила вісім годин. Зупинилася, коли вичерпався заряд акумуляторів у моїй камері.

У польському селі Дольний Лопєннік потрапила на стрільбище. Дали автомат часів Другої світової і сказали стріляти в мішені. Всередині було моторошно. Здавалося, ніби стріляю у живих людей. Після цього відвезли на місце, де колись стояла православна церква. Місцеві вважають його містичним. Усе довкола заросло чагарниками, а на території храму нема жодного кущика, лише трава.

Хочу працювати над проектом і далі – якщо вдасться знайти фінансування. Моїм героям зараз 80—90 років. Якщо не записати їх зараз, то за кілька років буде пізно.

Головна фотографія блогу зробилена Наталкою Довгою. На ній жінка з польського села Верешин Люблінського воєводства показує сімейні фотографії. Її разом із батьками примусово переселили сюди з України 1946 року під час так званого обміну населенням.

Автор: Наталія ЛУЦЕНКО, фото: Тарас ПОДОЛЯН, документальний нарис про міграцію для проекту ГО "Платформа прав людини" - "Медіа міграційна лабораторія".