– 2013-го син Павло брав
участь у Революції гідності. Потім одним із перших пішов на фронт. Грошей у
мене не було, бо збирала на слуховий апарат. Думала — чим можу допомогти нашим
військовим? Почала в'язати. Вміла ще зі школи. Але плести наосліп —
проблематично. 10 місяців набивала руку. Починала з шарфів, потім перейшла на
рукавиці. Син сказав, що на фронті це дуже важлива річ, — говорить 62-річна
Валентина МАЗУРИК із Луцька. Жінка — незряча. Для військових на
Донбасі вив'язала 2145 пар рукавиць.
— Першими на фронт передала
118 пар, — розповідає. — Десь 70 сплела зі своїх ниток, а з рештою допомогли
волонтери. Звернулася в Луцьку міськраду. Попросила, щоб привезли ниток на
рукавиці для воїнів. Принесли за кілька днів. А потім і люди стали віддавати
те, що їм непотрібно. Присилали нитки з 12 областей. З одного монастиря
привезли мішок. А потім ще стільки передав чоловік із Черкас.
— Пару рукавиць в'яжу 8
годин, — продовжує Валентина Михайлівна. — Інколи працюю по 12–14 годин на
день. Тяжкувато, але як є. Телевізор дивитися не можу. Коли в'яжу, слухаю радіо
чи аудіокнижки. Нав'язую цілі коробки, які волонтери доправляють на Донбас.
Півтора місяця тому здала чергову партію. Наступну готую на свята.
Рукавиці практичні, з
відкритими пальцями. Кольори підібрані так, аби підходили до місця та умов
служби. Всі ексклюзивні, бо ж ручна робота. Дехто каже мені: "Не в'яжи
рукавиць, бо вже війна закінчується". Відповідаю: "Не переживайте,
військові ще там довго будуть".
Валентина Мазурик раніше
працювала бухгалтером-фінансистом. Зір втратила на початку 2010-х.
— До 2008 року бачила на одне око, — каже. — А потім перехворіла на грип і зовсім почала сліпнути. Як геть перестала бачити, все вчилася робити наново. Пізніше отримала запалення вуха й оглухла. Навіть не чула, як дриль працював, доки не почала користуватися слуховим апаратом.
Спеціально для "Газети по-українськи".
Немає коментарів:
Дописати коментар