— Доля мого батька — приклад
того, що несприятливих обставин не буває. Світ не раз кидав йому виклики. Він
завжди сприймав їх надто чесно, загострено й болісно, — каже директор
столичного музею Тараса Шевченка 54-річний Дмитро Стус про свого
батька Василя Стуса. 6 січня йому виповнилося б 83 роки.
Василь Стус народився в селі
Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. За рік, аби уникнути масової
колективізації, його батьки разом зі старшими дітьми переселилися в тодішнє
місто Сталіно — зараз Донецьк. На Великдень 1941-го забрали до себе Василя. Там
він закінчив школу та педагогічний університет.
— У Сталіно батько знайшов
себе — почав писати вірші, — говорить Дмитро. — Коли людина потрапляє під
якийсь тиск, релігійний або національний, вона стає сильною.
Після закінчення вузу
викладав у школах українську мову та літературу. Працював у редакції газети
"Соціалістичний Донбас". Під час навчання в аспірантурі Інституту
літератури ім. Тараса Шевченка входив у Клуб творчої молоді. У вересні 1965-го
під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків"
виступив проти арештів української інтелігенції. За участь у цій акції його
відрахували з аспірантури. Працював на шахті, залізниці, на будівництві, в
котельні та метро. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини.
За два роки його арештували. Засудили до п'яти років позбавлення волі і трьох —
заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. З ув'язнення
звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР: "Мати радянське громадянство є
неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути
рабом". На волю вийшов 1979-го. За рік його арештували знову та визнали
особливо небезпечним рецидивістом. Засудили на 10 років примусових робіт і
п'ять років заслання. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що,
читаючи книжку, сперся ліктем на нари. На знак протесту оголосив безстрокове
сухе голодування. Помер у ніч проти 4 вересня.
— У квітні 1984 року їхали
разом із мамою до батька на побачення, але з ним не зустрілися, — розповідає
Дмитро. — Чекали на нього кілька годин. А нам сказали, що він від зустрічі
відмовився. Коли його вели на це побачення, провели сім принизливих обшуків.
Маму теж обшукували — поруч зі мною у кімнаті за ширмочкою. Замість цієї
зустрічі батько вибрав гідність — для себе і для дружини.
Василя Стуса поховали на
табірному цвинтарі в селі Борисово Чусовського району Пермської області Росії.
У листопаді 1989 року перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.
— Після перепоховання почали
збирати спогади про батька, — говорить Дмитро. — Тоді цим зайнявся вже покійний
Олег Орач — донецький приятель батька. Він звернувся і до В'ячеслава Чорновола,
який на той час працював головою Львівської обласної ради. Та життя не сприяло,
щоб це відбувалося системно. Вдалося відкрити віртуальний Музей Василя Стуса. У рамках цього проекту діяло дві пересувні виставки, які їздили Донбасом. Одна — у Бахмуті, друга — в Костянтинівці. Василь Стус — постать, яка
вчить нас розуміти одне одного й об'єднує Україну.
Немає коментарів:
Дописати коментар